Врятує світ краса –
Завжди так говорили.
Тепер врятує світ лиш доброта,
Бо однієї вже краси занадто мало.
Тож люди на Землі,
Спішіть добро творити,
Щоб нам не згинути у морі зла,
Щоб кожен міг серед краси прожити
У царстві справедливості й добра…
Міжнародний день інвалідів – день ООН, встановлений резолюцією А/RES/47/3 Генеральної Асамблеї ООН 14 жовтня 1992 року, який відзначається щорічно 3 грудня.
30.11.2017р. в Старосалтівському ліцеї була проведена виховна година, присвячена цьому дню. Під час проведення заходу було підкреслено, що міжнародний день інвалідів не є святом, а покликаний привернути увагу до проблем цих людей, захисту їх прав, гідності і благополуччя. Цей день є нагадуванням людству про його обов’язок виявляти турботу і милосердя до найбільш незахищеної частини суспільства – людей із інвалідністю.
Була представлена презентація про відомих людей в історії людства, що мали інвалідність про захворюваність яких учні, навіть, не здогадувалися. Були приведені цифри про кількість інвалідів у світі та в Україні на сьогоднішній день.
В кінці заходу учні визначили для себе золоті правила:
- Ставитися до інших так, як ви б хотіли, щоб ставились до вас.
- Поважати інших, особливо старших і слабших від себе.
- Не сміятися над каліками.
- Любити і берегти природу, тварин.
- Не проходити байдуже мимо людської біди, горя, розпачу.
- Не залишати тварин у біді.
- Любити природу і все живе. Бережливо ставитися до краси.
- Уміти не тільки поспівчувати у горі, а й порадіти чужому успіху.
Олесь Гончар (1918-1995) — український письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959–1971), академік НАН України (1978). Народився в селі Ломівка в родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, його забрали на виховання дід і бабуся, саме вона замінила майбутньому письменникові матір. Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар. У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Після переїзду до Києва, вже ставши знаним письменником, він щороку навідувався до Ломівки – ховався тут від гамору міста і телефонних дзвінків, відшліфовував твори. Привозив сюди в гості й своїх іменитих друзів. В житті письменника було чотири жінки-берегині: мама, Тетяна Гаврилівна Гончар-Біліченко, бабуся Прісина, сестра Шура та дружина. Мама, бо подарувала йому життя. Бабуся, бо казками, народними піснями, молитвою, любов’ю замінила Олесеві матір. Сестра, бо лікувала не тільки Олеся, а й всіх молитвою і словом. Дружина, Валентина Данилівна (Мала) Гончар, — мужня жінка, вона ніколи не скиглина, ніколи не жаліла себе, в неї «ніколи нічого не болить», була сильною особистістю, за що й припала до серця юного письменника. Найприкріший факт: на 50-річний ювілей Олесь Гончар отримував не слова привітання і подарунки, а погром його славетного «Собору» Саме багатостраждальний «Собор», як не дивно, пришвидшив одержання селянами паспортів. Перше відображення трагедії Голодомору в радянській художній прозі – не повість «Марія» Уласа Самчука, як донині вважали, а «Стокозове поле» 23-річного Гончара! Відповідь на питання чому письменник не переїхав у комфортніше житло, що йому пропонували, і чому його поява у видавництві призводила до паніки дівчат-друкарок, можна прочитати у останньому, дванадцятому розділі «Собор із «Собору», або Подорож Олеся Гончара до Мадонни». Олесь Гончар вів свій «Щоденник», у якому записував всі свої потаємні секрети. Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова. Нагороджений багатьма орденами та медалями. Помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.
