9 листопада – День Української Мови і Писемності

21312Свято української писемності та мови було встановлене указом президента України в 1997 році і відзначається щороку на честь українського літописця Несторапослідовника творців словянської писемності Кирила і Мефодія, першого українського історика, видатного письменника та мислителя, ченця КиєвоПечерської лаври. Відповідну постанову прийняла Верховна Рада України.


Дослідники вважають, що саме з Нестора Літописця і починається писемна українська мова. Це не тільки державне, а й церковне свято. Перший у сучасній українській мові твір, який відповідає візантійським першоджерелам, православні назвали акафістом Богородиці Холмській.
Преподобний Нестор Літописець – киянин, у сімнадцять років прийшов у Києво-Печерську лавру послушником. Прийняв його сам засновник монастиря преподобний Феодосій. Молитвою та послухом юний подвижник невдовзі перевершив найвидатніших старців. Під час постригу в ченці Нестор був удостоєний сану ієродиякона. Книжкова справа стала змістом його життя.

Найвизначнішою працею Нестора Літописця є “Повість минулих літ” – літописне зведення, складене в Києві на початку XII століття. Це перша в Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Преподобний Нестор довів розповідь з літописних зведень кінця XI століття до 1113 року. Всі наступні літописці лише переписували уривки з праць преподобного Нестора, наслідуючи його. Але перевершити так і не змогли. “Повість минулих літ” була і залишається найвидатнішою пам’яткою слов’янської культури. Тому преподобного Нестора Літописця можна по праву вважати батьком не лише вітчизняної історії, а й словесності.

Життєпис  преподобного Нестора Літописця

Народився не раніше, ніж 1056. Після смерті Феодосія прийшов до монастиря, ігуменомякого був Стефан, що прийняв Нестора, постриг його (1074-1075) й вивів на диякона. Нестор славив і возвеличував Бога «в тілесі своїм і в душі своїй». З роками чесноти його зростали, але ченцеві хотілося звільнитися тілесної плоті і досягти абсолютної духовності, аби стати істинним достойником Божим.

Справою життя Нестора стала книжна справа, складання літописів. «Велика буває користь від учення книжного,— говорив він, — книги наказують і вчать нас шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості… Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами».Преподобний Нестор мав знання з історії, літератури, грецької мови та богослов’я і справедливо вважався найосвіченішою людиною Київської Русі кінця XI — початку XII століття. Окрім богословських знань, мав виняткові здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою. Збереглися його життєписи святих князів Бориса і Гліба, преподобного Феодосія, перших преподобних Печерських.

Найвизначніший твір Нестора Літописця — «Повість временних літ». Цей твір складений на основі сучасних автору подій і архівних літописів, народних переказів та оповідань. Намагаючись викласти події якомога достовірніше, Нестор-літописець у 1107 р. вирушає до Володимир-Волинського та у Зимненський Святогірський монастирі на пошуки першоджерел. Внаслідок чого Волинський літопис було включено до «Повісті временних літ» майже в повному обсязі.

«Повість временних літ» було завершено близько 1113 року. Написання повісті зайняло майже 20 років. Хроніку подій у ній було зведено до 1110 року. Таким чином, тогочасні події, зафіксовані словом Нестора,стали відомі нащадкам. Завдяки великій праці подвижника нам відкриваються немеркнучі славні сторінки минулого, надихаючи наступні покоління на благородні думки і вчинки.

Безцінність написаного літописцем вимірюється не тільки втіленим у слові і збереженим для нас часом, але й подвижницькими діяннями, що викарбувалися у його непорочній душі нетлінним золотом чернечого досвіду. Цією працею він і самого себе включив у книги живта вічного, удостоївшись почути благословенне: «Радуйтеся, бо імена ваші написані на небесах».

Без сумніву, «Повість временних літ»— одна з найвидатніших пам’яток світової культури. Події, описані в ній, розгорнулися на тлі вселюдських історичних подій, охоплюючи усі пласти суспільного буття — від гридниць князів до халуп трударів. Книга Нестора — це невичерпне джерело знань, відомостей про десятки і сотні подій, явищ, людей. У ній немає нічого другорядного. Тут усе надважливе. Вчитаймося в кожне слово, і воно наситить наш розум, душу, уяву одвічною загальнолюдською мудрістю, випробуваним часом, золотом чистої правди.  ** «Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого мона-стиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала… Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіли кожен родом своїм, — то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них оно є поляни в Києві й до сьогодні… І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се городом руським…» І жив Олег, мир маючи з усіма землями [і] князюючи в Києві. І прийшла осінь, і спом’янув Олег коня свого, якого поставив був годувати, [зарікшись] не сідати на нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів: «Од чого мені прийдеться померти?» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, що його ти любиш і їздиш на нім, — од нього тобі померти». Олег же, взявши це собі на ум, сказав: «Ніколи тоді [не] сяду на коня (свого), ані гляну більше на нього». І повелів він годувати його, але не водити його до нього. І, проживши декілька літ, він не зайняв його, поки й на греків пішов. А коли повернувся він до Києва і минуло чотири роки, на п’ятий рік спом’янув він коня, що од нього, як пророчили були волхви, [прийдеться] померти Олегові. І призвав він старшого над конюхами, запитуючи: «Де є кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся і докорив віщуна, кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те — лжа єсть: кінь умер, а я ще живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості його». І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і зліз він з коня, [і] посміявся, мовлячи: «Чи од цього черепа смерть мені прийняти?» І наступив він ногою на череп, і, виповзши [звідти], змія вжалила його в ногу. І з того розболівшись, він помер. І плакали за ним всі люди плачем великим, і понесли його, і погребли його на горі, що зветься Щекавицею. Єсть же могила його й до сьогодні, називається могила та Олеговою. А було всіх літ його княжіння тридцять і три…» (Уривок з літопису «Повість временних літ»)

Упокоївся преподобний Нестор-літописець ймовiрно у 1113 роцi. Житіє Нестора вперше з’явилося у друкованому Печерському Патерику від 1661.

 

Упродовж кількох століть український народ привчали до думки про нібито “вторинність” української мови, ретельно приховуючи від українців величезний масив української ж писемності, історії та культури, яка сягає глибокої давнини і нараховує багато тисячоліть. За науковими розвідками лінгвістів, мова української народності почала формуватися ще у VI–IX століттях.

Преподобний Нестор Літописець народився в 50-х роках XI століття в Києві. Юнаком він прийшов до преподобного Феодосія і став послушником. Постриг Преподобного Нестора послідовник преподобного Феодосія, ігумен Стефан. При ньому ж він був посвячений у ієродиякона. Про його високе духовне життя говорить те, що він у числі інших преподобних отців брав участь у вигнанні біса з Микити затворника (згодом Новгородського святителя), привабленного в іудейське мудрування. Преподобний Нестор глибоко цінував істинне знання, поєднане зі смиренням і покаянням. “Велика буває користь від навчання книжного, – говорив він, – книги наказують і вчать нас шляху до покаяння, бо від книжних слів знаходимо мудрість і стриманість. Це річки, котрі напоють всесвіт, від яких виходить мудрість. У книгах незлічима глибина, ними тішимося в печалі, вони віжжі стриманості. Якщо старанно пошукаєш в книгах мудрості, то придбаєш велику користь для своєї душі. Бо той, хто читає книги, розмовляє з Богом або святими мужами “. У монастирі преподобний Нестор ніс послух літописця. У 80-х роках він написав “Читання про житіє і знищенні блаженних страстотерпців Бориса і Гліба” у зв’язку з перенесенням їх святих мощей до Вишгорода в 1072 роц. У 80-х роках преподобний Нестор склав житіє преподобного Феодосія Печерського, а в 1091 році, напередодні престольного свята Печерської обителі, ігумен Іоанн доручив йому підняти із землі для перенесення в храм святі мощі преподобного Феодосія.

Головним подвигом життя преподобного Нестора було складання до 1112-1113 років “Повісті временних літ”. “Ось повісті временних літ, звідки і пішла Руська земля, хто в Києві почав вперше княжити і звідки Руська земля стала ” – так з перших рядків визначив мету своєї праці преподобний Нестор. Надзвичайно широке коло джерел (попередні літописні зводи і оповіді, монастирські записи, візантійські хроніки Іоанна Малали і Георгія Амартола, різні історичні збірки, розповіді старця-боярина Яна Вишатіча, торговців, воїнів, мандрівників), зрозумілих з єдиної, суворо церковної точки зору, дозволили преподобному Нестору написати історію Русі як складову частину всесвітньої історії, історії спасіння людського роду.

Чернець-патріот викладає історію Української Церкви у головних моментах її історичного становлення. Він говорить про першу згадку українського (руського) народу в церковних джерелах – в 866 році, при святому патрiарху Константинопольському Фотії; оповідає про створення слов’янської грамоти святими рівноапостольними Кирилом і Мефодієм, про Хрещення святої рівноапостольної Ольги в Константинополі. Літопис преподобного Нестора зберегла нам розповідь про перший православний храм в Києві (945 р.) про сповідницький подвиг святих варягів-мучеників (983 р.), про “випробування віри” святим рівноапостольним Володимиром (986 рік) і Хрещення Русі (988 рік). Першому українському церковному історику ми зобов’язані відомостями про перших митрополитів Української Православної Церкви, про виникнення Печерської обителі, про її засновників і подвижників. Час життя преподобного Нестора було нелегким для Руської (Української) землі і Церкви. Русь шматували князівські міжусобиці, степові кочівники-половці хижими набігами плюндрували міста і села, гнали в рабство українських людей, палили храми й монастирі. Преподобний Нестор був очевидцем розгрому Печерської обителі в 1096 році. У літописі дано богословське осмислення вітчизняної історії. Духовна глибина, історична вірність і патріотизм “Повісті временних літ” ставлять її в ряд найвищих творінь світової писемності.

Преподобний Нестор помер близько 1114, заповівши печерським ченцям-літописцям продовження свого великого праці. Його наступниками у літописанні стали ігумен Сильвестр, який надав сучасний вигляд “Повісті временних літ”, ігумен Мойсей Видубицький, який продовжив її до 1200 року, нарешті, ігумен Лаврентій, який написав у 1377 році найдавніший, які дійшли до нас списків, що зберегли “Повість” преподобного Нестора ( “Лаврентіївському літопис”). Спадкоємцем агіографічної традиції печерського подвижника став святитель Симон, єпископ Володимирський, спаситель “Києво-Печерського Патерика”. Розповідаючи про події, пов’язані з життям святих угодників Божих, святитель Симон нерідко посилається, серед інших джерел, на Літописі преподобного Нестора.

Преподобний Нестор був похований в Ближніх печерах преподобного Антонія Печерського. Пам’ять його Церква вшановує 9 листопада, а також разом з Собором отців, які спочивають у Ближніх печерах, і у 2-й Тиждень Великого посту, коли святкується Собор всіх Києво-Печерських святих.

 

Джерело: Храм Усіх Українських Святих.

 

В листопаді 1997 р. був виданий указ Президента України “Про День української писемності та мови”.

В ньому сказано про те, що за ініціативою громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства встановлено в Україні День української писемності та мови, який відзначається щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця.

Це робиться для того, щоб привернути увагу до історії української книги і до сучасних її проблем.

Віхами історичного розвитку культури освіти книжкової справи в Україні безумовно є видатні пам’ятки українського народу, такі як “Реймське” Євангеліє, вивезене до Франції дочкою київського князя Ярослава Мудрого Анною, “Остромирове Євагіліє”, що вважається найдавнішньою і точно датованою пам’яткою рукописного мистецтва, “Київський Псалтир”.

 Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня інтелектуальна і мислительська діяльність народу.(О.Олесь).

 

Одна вона у нас така –

Уся співуча і дзвінка,

Уся плакуча і гримуча

Хоч без лаврового вінка.

(Т.Шевченко).

 

Людина, яка втратила свою мову – неповноцінна, вона другорядна в порівнянні з носієм рідної мови. В неї зовсім відмінніша рефлексія і користується вона, за визначенням І.Франка, “верхньою” свідомістю. Себто її підсвідомість унаслідок асиміляції загальмована, притуплена. (П.Мовчан).

 

Коли забув ти рідну мову,

Яка б та мова не була –

Ти втратив корінь і основу

Ти обчухрав себе дотла.

(А.Білоус).

 

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова. Ота жива схованка людського духу. Його багата скарбниця, в яку народ складає і своє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування. (П.Мирний).

 

Українська мова

Українська мова – державна мова України. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українською мовою розмовляє близько 45 мільйонів людей і вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українську мову вважали рідною 67,5% жителів України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2%. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, становила 2,9%.

 

Походження

Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Спільно з російською і білоруською мовами вона входить до східнослов’янської підгрупи слов’янської групи мов (до західнослов’янської підгрупи входять словацька, чеська, польська, кашубська, верхньо- і нижньолужицька мови (Німеччина), до південнослов’янської- словенська, македонська, болгарська, сербська, хорватська і старослов’янська мови).

Історію української мови починають від праслов’янської (спільнослов’янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов’янська доба тривала близько 2000 років.

За традиційною версією походження східнослов’янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов’язковою, вважалося, що після завершення праслов’янської епохи розпочався спільний східнослов’янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов’ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов’янські мови – українська, російська та білоруська – як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.

Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови не існувало.

Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов’янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно – українська мова. Вона перейняла від праслов’янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов’янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.

Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов’янська (або церковнослов’янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (одних з перших слов’янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.

З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною літературною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський, а основоположником – Т.Шевченко. В основі сучасної літературної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок.

Писемність

Питання походження слов’янської писемності залишається досі остаточно не з’ясованим. Але однозначно визнано факт її існування ще до Хрещення Русі. Про це маємо декілька свідчень у стародавніх літописах.

Після прийняття християнства (988 рік) на території Київської Русі були відомі два типи письма – кирилиця (від імені Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”).

Глаголиця вважається давнішим письмом, але досі не існує єдиної думки щодо її походження. Азбука глаголиці складалася з 39 літер, які мали дуже складне накреслення у вигляді кружечків і петельок, з’єднаних між собою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов’янських країнах.

Кирилиця – цілком оригінальна система слов’янської писемності, яка є складною творчою переробкою грецького алфавіту. Азбука кирилиці складалася з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов’янських. Графіка кириличної азбуки була близькою грецькому та візантійському алфавітові. Такі накреслення літер у подальшому стали графічною основою сучасної української, російської, білоруської, болгарської, сербської та македонської писемності.

Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 – голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м’яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа ( ‘ ) – по два [ й + е ] , [ й + у ] , [ й + а ] – має, юнак, в’янути; літера ї завжди позначає два звуки [ й + і ] – їжа, з’їзд ; літера й перед о позначає приголосний [ j ] – його, а в інших позиціях – нескладовий голосний [ і ] – йду, гай; літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м’якості приголосного звука (кінь, льон). Літера г позначає фарингальний [ h ] (голова), а ґ – задньоязиковий проривний приголосний [ g ] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] – щука. Літери українського алфавіту за формою бувають великі й малі, а за різновидом – друковані й писані.

 

Сучасна українська мова

Сучасна українська мова є мовою флективною: для граматичної зв’язності служить закінчення слова, тому мова вирізняється розгалуженою системою закінчень. Функція суфіксів і префіксів – уточнювати зміст кореня, носія основного лексичного значення.

Іменник характеризуються сімома відмінками, один з яких – кличний – відрізняє українське відмінювання від аналогічної системи інших східнослов’янських мов. Дієслово української мови існує в чотирьох часах: окрім минулого, теперішнього та майбутнього, використовується давноминулий час (для вираження дії, яка відбулася в минулому, але раніше від дії, вираженої звичайним минулим часом).

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов’янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов’янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов’янських мов (з білоруської – розкішний, обридати, нащадок, з польської – перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської – брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської – хлопець; з болгарської – храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов – давньогрецької, латини і старослов’янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів, які часто вводилися без адаптування до вимог граматичної системи. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Але загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих.

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *