Сценарій пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 р.р.

СЦЕНАРІЙ  ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 р.р.

«ЗЛОЧИН ПРОТИ НАЦІЇ»

 

Мета заходу: донести до учнів матеріали дослідження, документи, факти на відзначення страхітливої історичної події – голодомору в Україні 1932 – 1933 років; висловити гірку правду, щоб знали юнаки і дівчата через які страждання пройшов наш народ.

Обладнання: магнітозаписи «Реквієм» А. Моцарта, «Молитва за убієнних голодом», Л.Бондарева, документальний фільм «Колос правди»; свічки у підсвічниках; напис «Злочин проти нації»

 

Лунає музика – «Реквієм» А.Моцарта

 Юнак запалює свічку.

 

 Читець:

Не звільняється пам’ять, відлунює знову роками.

 Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

 Помічаю: не замки – твердині, не храми –

 Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

 Піднялись, озиваються в десятиліттях

 З далини, аж немов з кам’яної гори

 Надійшли. Придивляюсь:

«Вкраїна, двадцяте століття»

 І не рік, а криваве клеймо:

«Тридцять три»

 Адлер Коралів.

 Бібліотекар (запалює свічку, наводить історичні довідки)

Голод 1932 – 1933 років став для українців тим, чим був голокост для євреїв. До цього небаченого за історичними мірилами голоду держава штовхала село, що відмовлялося прийняти колгоспну систему з самого початку колективізації. У 1930 році в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба, у 1931 р. – 380 млн. пудів. Це було досягнуто за рахунок обезкровлення села. У багатьох селян забрали все зерно, в тому числі й посівний фонд. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію: у 1932 р. було засіяно трохи більше половини запланованих площ. І все ж не ці чинники стали причиною трагедії українського селянства. Врожай 1932 року лише на 12 % був менший за середній урожай 1926-1930 рр. і міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства.

У 1932-1933рр. на території Харківської області мав місце штучно створений голодомор. Радянський уряд не визнавав факт голоду, експортував мільйони пудів зерна, злочинно відмовився від допомоги голодуючому населенню з-за кордону, свідомо прирікаючи населення на мученицьку смерть і страждання від голоду. Організаторами злочину голодомору було партійне і радянське керівництво. Безпосередніми виконавцями—партійні і радянські представники органів влади, а також всі, хто свідомо, чи будучи введеними в оману фарисейськими лозунгами та закликами офіційної пропаганди, сприяли антинародній політиці більшовиків на селі.

Найтяжче постраждали від голодомору категорії сільського населення Харківщини. Основну частину загиблих становили колгоспники. Досить серйозно вразив голод і населення міст, особливо невеликих, районних, де майже не була розвинена промисловість і значну частину населення становили люди, зайняті в сільськогосподарському виробництві. У досліджуваному регіоні найбільш враженою голодомором була територія, яка нині охоплює сучасну Полтавську область.
Голодомор 1932-1933рр. мав для Харківщини тяжкі наслідки. Вони виявились, перш за все, у значній кількості померлих від голоду. За підрахунками загальні демографічні втрати по області від голодомору 1932-1933рр. становлять 2млн. осіб. Прямі втрати населення складають щонайменше 1,5млн. осіб з 5млн. померлих в Україні. Наслідками голодомору слід також вважати занепад сільськогосподарського виробництва, безпритульність, бродяжництво, жебрацтво, втечу селян у міста, падіння моралі, зокрема, трудової, злочинність, загальне порушення правосвідомості населення. На території Харківської області в 1932-1933рр. було вчинено акт геноциду.
Для голодних людей найтяжчим періодом стала весна і початок літа 1933р. На території області виявились факти людожерства. В першу чергу жертвами цього жахливого явища ставали діти. Голодуючі мусили використовувати в їжу малопридатні сурогати, кішок, собак, щурів, їжаків, горобців тощо. Замість хліба випікали “коржі”, виготовлені з усього, що могло зліпитись докупи. Харчуватись доводилося різною травою, очеретом, листям, корінцями, цвітом акації, липи, гнилими торішніми овочами. Від голоду вимирали цілі сім’ї, хутори, села.

Наслідком трагедії голодомору була масова дитяча безпритульність. Близько половини всіх загиблих від голоду на Харківщині становили діти. Голодомор в Харківській області мав і ряд інших наслідків, зокрема, поглиблював занепад і дезорганізацію сільськогосподарського виробництва, спричинив до масової втечі селян у міста, з’явилась така категорія населення як біженці. Голодомор сприяв розповсюдженню бродяжництва, жебрацтва, злочинності, бандитизму, цілої низки протиправних дій.
Найтяжче від голодомору на Харківщині постраждало сільське населення, в першу чергу рядові колгоспники і одноосібники, потім працівники радгоспів, сільська інтелігенція. В містах голод не набув таких жахаючих масштабів, як на селі. Основними категоріями голодуючого населення в містах були: робітники, особливо в дрібних та середніх містах, дрібні й середні службовці, учні, студенти, утриманці (їх забезпеченість продуктами харчування залежала від того, до якої категорії відносились ті, хто їх утримував). Найбільше голодувало населення невеликих, районних міст із слабо розвиненою промисловістю та селищ міського типу.
На Харківщині найбільше постраждала територія сучасної Полтавської області, яка в 1932-1933рр. входила до складу Харківської. Особливо тяжко уражені голодом були південні, південно-східні, східні і центральні райони області. В селах цього регіону зменшення населення, внаслідок смерті від голоду, в середньому досягало 50-80%.

Значного поширення набули інфекційні, вірусні та нервові захворювання. Спостерігались негативні зміни в морально-психологічному стані населення Харківщини. Відбувались загальні порушення ментальності українського народу. Голод 1932-1933рр. негативно вплинув на всі сфери життя суспільства.

Харківська область, як столична, була обрана своєрідним полігоном для соціально-економічних перетворень в сільському господарстві. Цей регіон став еталоном більшовицької аграрної політики в Україні на початку 30-х років. Харків було перетворено на виконавчий штаб голодомору.

Причинами голодомору в Україні у 1932-1933 роках є:

  1. Вивезення зерна з України.
  2. Колективізація.
  3. Розкуркулювання.
  4. Денаціоналізація.
  5. Геноцид.

Винними у скоєнні цього злочину слід вважати партійне і радянське керівництво СРСР, особисто Й.Сталіна, В.Молотова, Л.Кагановича, партійне і радянське керівництво України—П.Постишева, В.Чубаря, С.Косіора, Р.Терехова, Г.Петровського, М.Хатаєвича, В.Балицького, П.Любченка, М.Демченка, секретарів обкомів, та райкомів, голів райвиконкомів, місцевих функціонерів усіх рівнів, активістів—всіх, хто були причетними до здійснення на селі аграрної політики, що призвела до трагедії голодомору.

Сталін та ВКП(б) намагалися через голод нанести смертельний удар по Україні, по українській нації.

Злочини, здійснені під час голодомору в Україні, беззаперечно були злочином проти людства. Про це ж розповідає і кінострічка «Колос правди», яку я пропоную вам переглянути

 

Читець:

О, як же ти не вмерла, Україно,

 Бо скільки ж то зловісницька мета

 Звела людей, приречених безвинно, –

 Й ніхто за це ні в кого не спитав.

                             Петро Біба 

 Читець:

Голод, який поширювався протягом 1932 року, набув найстрашнішої сили на початку 1933 року. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше – діти, і останніми – жінки. Але, перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях зафіксовані випадки канібалізму.

 Читець:

Найстрашніше було дивитися на маленьких дітей, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди щасливого життя, перетворивши їх на замордованих примар, і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства.

 Читець:

У 1933 році померлих від голоду по селах стало стільки багато, що труни лежали на вулицях, дорогах, в хатах по кілька діб. Влада на місцях призначала окремих людей, котрі збирали трупи і відвозили їх на кладовища возами, одержуючи за свою працю продовольчий пайок. Вони здебільшого ховали людей у неглибоких ямах, земля в яких ще довго ворушилась, бо серед мертвих нерідко траплялись і напівживі!

 

 Читець:

Жагучим болем сповнені вірші Антоніни Листопад, складені на підставі свідчень голодомору 1932-1933 років.

Читець:

Бозю!

 Що там у тебе в руці?!

 Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

 Щоб не втонути в Голодній Ріці.

 Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка,

 Тож підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

 Я – пташенятко, прибите в дорозі.

 Хоч би одненьку пір’їночку дай.

 Тато і мама – холодні мерці.

 Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю,

Сніг дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці?…

 

 Читець:

Я ще не вмер…

 Ще промінь в оці грає.

 В четвер мені пішов десятий рік.

 Хіба в такому віці помирають?!

 Ви тільки поверніть мене на бік.

 До вишеньки.

 В колиску ясночолу…

 Я чую запах квітів. Я не вмер…

 А небо стрімко падає додолу.

 Тримайте хтось,

 Хоча б за коси верб.

 Куди ж ви, люди, людоньки, куди?!

 Окраєць ласки.

 Чи хоч з печі диму?

 В клітинці кожній – озеро води.

 Я ще не вмер.

 …Усі проходять мимо.

 …А житечко моє таке густе.

 …А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

 Та я вже цього не побачу.

  Читець:

Страшним відлунням цієї епохи стають свідчення людей, які пережили голодомор 1932-1933 рр.

   Анастасія Максимівна Нучерук, жителька Житомирської області: «На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад, вперед, скільки сидить, стільки і гойдається. І безконечна одна пісня напівголоса: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, а так, у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…»

Читець:

 Петро Макарович Соловищук з Вінниччини: «Батько кладе на тачку моїх два брати і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх туди ж, до мами. Батько почав лопатою кидати землю в яму, а я собі руками. А тоді помер і батько… І так від моєї родини ніякого сліду – ні могили, ні хреста. Тільки імена.»

 Читець:

Гайдай Семен Герасимович: «У 1932 році попав з братом до дитячого будинку в Кривий Ріг, а потім у селище Широке. Дитбудинок продуктами харчування не забезпечувався, діти помирали групами. Щоб хоч якось підтримати вкрай змарнілих і схудлих дітей, їх випускали на подвір’я «пастись на зелених калачиках». Діти виїдали їх так, що залишалась на тому місці тільки гола земля».

 Читець:

Чумак Іван Васильович: «На селі було дуже тяжко, люди голодували. І сільська молодь тікала до міста з надією прогодуватись. Зупинялися на залізничних станціях, які о 10-тій годині вечора зачинялися. Всіх, хто хотів переночувати в приміщенні станції, виганяли на вулицю. Це траплялось і взимку. Вранці знаходили лише трупи. Їх було багато, а ховати нікому, тому небіжчиків просто скидали в ями».

 Читець:

Степанова Надія Павлівна в 1932 році влаштувалась працювати в їдальню на руднику ім. Леніна. Надія часто бачила в їдальні дітей та літніх людей, що підбирали на столах та на підлозі недоїдки, рилися в ящиках для відходів. Вона часто давала таким дітям то морквинку, то картоплинку, щоб хоч якось їх підтримати.

 Учасники стають півколом, тримаючи в руках запалені свічки. Чути удари метроному.

  Бібліотекар читає молитву К Мотрич «Молитви за убієнних голодом» .

Хто це? Чий це голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко. Крихітку хлібця». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйоноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…

Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні!

Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи!

Амінь.

 Біблотекар:

Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам’ять про всіх, хто не дожив, недолюбив, пам’ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути.

Сьогодні, коли від початку голодомору минуло  80 років, ми маємо для себе чітко зрозуміти – головною, неперехідною цінністю для нас є власна держава. Бо лише здобуття Україною незалежності та демократичний шлях, який ми обрали є надійною гарантією того, що це ніколи не повториться.

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *